2. Значення системного підходу у державно-управлінських дослідженнях
Для державно-управлінських досліджень засоби системного підходу є важливим елементом загально-методологічних основ: вони сприяють більш глибокому проникненню у структурно-функціональний зміст управлінських явищ, їх багатогранні взаємозв’язки між собою та оточуючим соціальним середовищем, дії різноманітних системотворчих факторів їх існування та розвитку.
Гносеологічні достоїнства системного підходу вказують на слушність використання більшості управлінських об’єктів із системних позицій, який сприяє досягненню чіткого цільового дослідницького настановлення.
Недостатня поки що ефективність застосування системного підходу у державознавчих дослідженнях зумовлена певним розривом між досить розвиненою методологією системного підходу як складовою частиною загально-методологічних основ державно-управлінських досліджень з одного боку, та рівнем використання його можливостей у вирішенні спеціально-наукових дослідницьких завдань – з іншого.
Маючи на увазі специфіку системного підходу, слід враховувати, що адекватне застосування системного підходу обов’язково передбачає побудову спеціального понятійного апарату, що забезпечує перехід від загальних методологічних принципів до конкретних проблем відповідної галузі знань.
Головне призначення системного підходу полягає не в тільки аналізі об’єкту, а в системному розгляді деяких сукупностей елементів і зв’язків між ними, які дослідник відповідно до своїх завдань визначає як системи.
Постановка питання щодо будь-якого управлінського об’єкта як системи насамперед повинна містити чітке визначення категорії “система”, що є базовою у системному підході. У даній роботі розглядаємо об’єкт як сукупність взаємозалежних і взаємопов’язаних частин, що називаються елементами та утворюють певну цілісність. Дана цілісність розвивається у просторі і часі з певною спільною для всіх її елементів основною метою.
Цілісність є одним з найбільш суттєвих та визначальних атрибутів будь-якої соціальної системи. А це означає наявність інтегративного ефекту взаємодії елементів об’єкту (явище емерджентності), який не дорівнює результату простого підсумовування дій цих елементів окремо один від одного. Відповідно у державно-управлінських дослідженнях доцільно оперувати визначенням поняття системи як цілісного утворення з новими інтегративними якостями, що не властиві його компонентам окремо, а виникають завдяки їх взаємодії в системі.
3. Сутність психосистемних підходів у системі “держава”
Розглянемо державу як систему, враховуючи сучасне розуміння психосистемного підходу, оскільки розглядається система, в якій елементами фігурують особистості з певними психологічними особливостями. Психосистемний підхід визначає такі основні положення:
- цілевстановлення - формулювання цілей системи (держави) та її окремих елементів;
- вибір адекватної форми досягнення цілей (створення державного апарату);
- наявність певних закономірностей розвитку системи та підсистем, що її складають;
- особливості взаємодії підсистем у системі та даної системи з системами даного рівня (горизонтальна етика - етика синергетичних взаємовідносин);
- визначення ієрархії підсистем у системі та даної системи у вищій системі (надсистемі) та особливостей їх взаємовідносин (вертикальна етика - етика ієрархічних взаємовідносин);
- вибір стратегії, шляхів та методів досягнення цілей;
- оцінка досягнення цілей, їх корекція.
Безпосередньо до етики мають відношення четвертий та п'ятий рівні, які визначають особливості взаємовідносин систем однакового рівня та системи з підсистемами та надсистемою. Слід зауважити, що етичні норми актуальні і при виборі мети розвитку системи, її стратегії, шляхів та методів досягнення цілей.
Зазначимо, що головним структурним елементом державної системи є державний службовець, який виступає як особистість та індивідуальність. Особистість характеризує людину, яка живе і діє в певних суспільно-історичних умовах, має певний світоглядний рівень, посідає певне місце в суспільстві, впливає певним чином на його розвиток і характеризується свідомістю. Індивідуальність - це ще й неповторне поєднання психологічних особливостей людини, які складають її своєрідність, відмінність від інших людей.
З системної точки зору, чим яскравіша індивідуальність, тим більше вона цінна та потенційно готова для об’єднання з іншими індивідуальностями і спільної співпраці, оскільки зможе найкращим чином виконувати свою роль у колективі, спираючись на особистісний потенціал та досвід.
Особистість як і індивідуальність – явище структурне, що означає поєднання елементів, їх зв’язків у цілісність. Елементів особистості багато, вони мають як біологічну, так і соціальну основу. Професор Платонов К.К. розробив динамічну функціональну структуру особистості, що складається з чотирьох ієрархічних рівнів. Кожному рівню вищого порядку притаманний вищий рівень системної якості порівняно з ступенями нижчого порядку. Найнижчий структурний рівень – біопсихологічні властивості – природна основа особистості. Наступний – психічні процеси, властивості та особливості. Ще вищий рівень – рівень знань, умінь і навичок особистості. І найвищий – спрямованість особистості [4].
Підґрунтям цієї ієрархії є біопсихологічні властивості особистості. Це біологічно зумовлена підструктура, тобто, характеристики, що закладені генетично, даються людині від народження. До цієї підструктури належать: стать, вік, стан здоров’я, темперамент, здібності, різні фізичні риси людей, які виявляються у будові та функціях організму в цілому, у будові та функціях нервової системи і органів чуття, у зовнішньому вигляді, фізичній силі, витривалості.
Ще більш вичерпну і зручну структурну ієрархію для аналізу особистості людини як об’єкта і суб’єкта державного управління на основі психосистемних зв’язків пропонує Поляков В.А.:
1. Психофізичний рівень – рівень індивіда, фізичне проявлення людини, фактори матеріальних відносин, побут, здоров’я, зовнішній вигляд.
2. Міжособистісний і система взаємообумовлених зв’язків, емоційно-почуттєвий стан.
3. Діяльнісний – ментальний, когнітивний розвиток, здатність продукувати ефективні ідеї.
4. Перехідний від колективно-несвідомої до колективно-свідомої сфери, від особистого до загального.
5. Колективна діяльність як цільова взаємообумовленість членів колективу.
6. Суспільна діяльність як ієрархічний зв’язок взаємообумовлених колективних зв’язків, інтеграція співтовариств.
7. Міжнародна діяльність як простір взаємообумовлених еволюційних зв’язків еволюційна спрямованість.
Страница 2 из 4
