Будь-яка система шляхом диференціації елементів розвивається прогресивно до певної межі, коли частини цілого, стають занадто різними у своїй організації. На цій стадії дезорганізуючий момент – наслідок системних протиріч, що нагромадилися – переважує силу додаткових зв'язків між частинами і веде до розриву цих зв'язків – дезінгресії, до загальної катастрофи організаційної форми цілого. «Результатом повинно з'явитися перетворення структури, чи простий розпад» [1, с.34]. Як приклад можна навести розпад Радянського Союзу, як наслідок нагромадження протиріч (політичних, економічних, ідеологічних) між колишніми республіками, так і в самій системі – антагоністичність інтересів правлячих кіл та інтересів суспільства, протиріч між гаслами та реальним станом справ, диференціація населення в прибутках, неефективність господарських зв’язків, що привело до кризи держави як цілісного організму.
Послідовники О.О.Богданова, ґрунтуючись на його базових ідеях, розробили низку теорій, які стосуються системного підходу. Так, оптимізація внутрішніх управлінських та міжнародних відносин, вирішення проблем розвитку вимагають застосування багатоступінчастих підходів, які ґрунтуються на нових парадигмах розвитку людини та суспільства, світоглядних концепціях, широкому врахуванні загальноцивілізаційних закономірностей, регіональних та національних особливостей, історико-генетичних і етнічних факторів, географічних, психологічних та інших чинників.
Понятійний апарат системної теорії державного управління перебуває у стані формування. Тому важливо постійно уточнювати термінологічне поле, основуючись на найбільш прийнятних для наукових досліджень формулюваннях. У цьому контексті і розглянемо термін “система” та його властивості. Отже, система – це сукупність взаємопов’язаних елементів, що взаємодіють між собою заради досягнення визначених спільних цілей.
Цільові установки державного управління можуть бути соціальними, економічними, політичними, організаційними, правовими, моральними, духовними та іншими. Вони пов’язані з соціальним характером держави, ефективністю державного регулювання економіки, правовим забезпеченням, повноваженнями органів державного управління, професійністю державного апарату, його мотивацією та багатьма іншими системними параметрами.
Розглянемо основні властивості системи, які випливають з вищесказаного означення, та їх застосування у державному управлінні:
- Гіперкомплексність – наявність в системі різноякісних елементів. Держава – це сукупність осіб (зокрема, державних службовців), органів державного управління, сукупності законів (законодавча база) тощо, які мають різноякісну природу і належать до різних рівнів державного управління.
- Динамічність – взаємозв’язок елементів реалізовується за рахунок внутрішніх ресурсів системи. Така динаміка в найбільш загальному випадку є якісною зміною елементів та зв’язків між ними. У процесі розвитку системи (держави чи державного управління) відбуваються кількісні та якісні зміни, які ведуть до відповідної зміни елементів системи та самої системи. Наприклад, соціальні державні програми стають можливими тільки за рахунок податків, які громадяни виплачують державі як надсистемі, що спрямовує кошти для потреб всього суспільства і найменш захищених її членів. Іншим прикладом є підвищення кваліфікації та професіоналізму державних службовців, що, в свою чергу, виводить державне управління на новий якісний рівень взаємовідносин з населенням, організаціями тощо.
- Структурність – властивість володіння системи елементами та зв’язками між ними. Структура перш за все визначається метою системи, у даному випадку цільовими установками державного управління. Компонентами державного управління можуть бути міністерства, департаменти, відділи, державні службовці.
- Емерджентність – особливості цілого, які відрізняються від властивостей його частин. Внаслідок взаємодії складових частин, поєднання властивостей елементів державне управління як система набуває нові якості, які відрізняють її від властивостей складових частин (наприклад, цілісність, поділ праці, зв’язність елементів, функціональність, єдність підходів до розв’язання задач певного класу тощо). Богданов О.О відзначив це так: “організоване ціле виявилось насправді практично більшим від простої суми частин, але не тому, що в ньому створювалися із нічого нові активності, а тому, що його наявні активності поєднуються більш успішно, ніж протидії опору, що протистоять їм” [1, с.117].
- Ієрархічність – наявність сукупності внутрішніх системних рівнів та їх властивостей, закономірностей їх утворення та взаємодії. Системна ієрархічність в державному управлінні, доповнюючи концепцію ієрархічної структури М.М.Вебера, означає не тільки чітку підпорядкованість, звітність та контроль, але й підпорядкованість цілей. Якщо мета певного підрозділу співнапрямлена з метою системи вищого рівня (надсистеми), то такий підрозділ швидко вдосконалюється у виконанні своїх функцій та стимулюється надсистемою (отримує достатню кількість енергії для виконання своїх функцій, мотивується службове зростання тощо).
- Цілісність або зрілість системи визначається наявністю в єдиній системі домінуючих протилежних підсистем, кожна з яких об'єднує елементи, які володіють функціональними якостями, протилежними функціональним якостям іншої підсистеми. В системі держави – це, наприклад, законодавча та виконавча влади, дуалізм інтересів держави та громадськості, дуалізм інтересів державного апарату.
В основі тектології закладені поняття формування і регулювання динамічних комплексів (систем). Автор вводить три види комплексів: організовані, дезорганізовані, нейтральні, і, стверджуючи, ця таксономія залежить від спостерігача і контексту, по суті, формулює принцип відносності в теорії організацій: «науки розрізняються не предметом (для всіх той самий – увесь світ досвіду), і не методами (одні і ті ж, власне кажучи – організаційні), а по точці зору» – по центру координат дослідження”. Цей принцип отримав свій розвиток у методі гносеологічного релятивізму. Він ґрунтується на існуванні численних онтологічних концепцій управління, що мають об’єктивний характер. Це свідчить про релятивізм поглядів на зміст доктрини розвитку людства. Тому концепція гносеологічного релятивізму свідомості може служити генезою гносеології різнорівневих підходів до проблем управління і формування системи адекватних соціально-економічних відносин.
Страница 2 из 3
